Поради батькам

ДИТЯЧІ ЗАПОВІДІ ДЛЯ БАТЬКІВ, БАБУСЬ І ДІДУСІВ

1. Дорогі батьки, пам'ятайте, що ви самі запросили мене до своєї родини. Колись я залишу батьківську оселю, але доти навчіть мене, будь ласка, мистецтва бути людиною.

2. У моїх очах світ виглядає інакше, ніж у ваших. Прошу вас, поясніть мені: що, коли і чому кожен із нас у ньому має робити.

3. Мої рученята ще маленькі — не очікуйте від мене досконалості, коли я застеляю ліжко, малюю, пишу або кидаю м'яча.

4. Мої почуття ще недозрілі — прошу, будьте чуй­ними до моїх потреб.

5. Щоб розвиватися, мені потрібне ваше заохочен­ня, а не тиск. Лагідно критикуйте й оцінюйте, але не мене — лише мої вчинки.

6.  Дайте мені трохи самостійності, дозвольте роби­ти помилки, щоб я на них вчився. Тоді я зможу сам приймати рішення у дорослому житті.

7. Прошу, не робіть усього за мене, бо я виросту переконаним у своїй неспроможності виконувати зав­дання відповідно до ваших очікувань.

8. Я вчусь у вас усього: слів, інтонацій голосу, ма­нер. Ваші слова, почуття і вчинки повертатимуть­ся до вас через мене. Тому навчіть мене, будь ласка, найкращого. Пам'ятайте, що ми разом не випадково: ми маємо допомагати одне одному.

9. Я хочу відчувати вашу любов, хочу, щоб ви частіше брали мене на руки, пригортали, цілували. Але будьте уважні, щоб ваша любов не перетворилася на милиці, які заважатимуть мені робити самостійні кроки.

10. Любі мої, я вас дуже люблю! Покажіть мені, що ви також мене любите.

РОЛЬ РОДИНИ ТА СТОСУНКІВ БАТЬКІВ У ЖИТТІ ОБДАРОВАНОЇ ДИТИНИ

Поради батькам

Першовідкривачами обдарованості дітей є батьки. Вони виконують найголовнішу роль у становленні й розвитку не тільки обдарованості дитини, а і її особистості.

Іноді батьки не зауважують обдарованості своїх дітей (це буває, наприклад, якщо дитина перша і єдина) або опираються прирахуванню своїх дітей до обдарованих («Я не хочу, щоб моя дитина була обдарованою, нехай вона краще буде нормальною»), починають надмірно «експлуатувати» здатності дитини та поміщають її у штучні умови (наприклад, позбавляють можливості спілкуватися з однолітками).

Усе це лягає додатковим вантажем на плечі дитини, адже в якийсь момент вона сама відкриває свою обдарованість і розуміє, що чимось відрізняється від інших.

Дуже важливо в цей момент підтримати дитину, показати, що її особливість - це нормально, що вона має на це право і, звичайно, що поза залежністю від того, чи буде вона виявляти свої таланти надалі чи ні, усе одно її люблять (про важливість позиції батьків, взаємини в родині та їхній вплив на подальше життя дитини написано безліч книг, психологічних і художніх).

Батьківське відкриття обдарованості власної дитини повинно народжувати радісне очікування й готовність вирішувати пов'язані з цим проблеми. Завдання полягає в тому, щоб вчасно знайти вірний момент, правильні слова та приклади для дитини, щоб вона мала здорове самосприйняття, тому що уявлення про саму себе - це багато в чому кристалізація того, як на нас реагують інші люди.

Проведені в Чикаго (1979) дослідження показали, що самооцінка високообдарованих молодших школярів нижча, ніж у третини їхніх ординарних однолітків, а соціальна впевненість нижча, ніж у четвертини. У зв'язку з цим ще раз хочеться підкреслити, що обдаровані діти більш чуттєві й вразливі в соціальному плані, тому важливо, щоб насамперед батьки формували в них адекватне ставлення до себе.

Наступним найбільш відповідальним моментом у житті обдарованої дитини є її вступ до школи, особливо якщо це не спеціалізований, а звичайний навчальний заклад.

Дитина може стати ізгоєм, тому що однокласники будуть «мстити» їй за те, що вона розумніша й талановитіша, ніж вони, а в учителів «нестандартна» дитина швидше за все буде викликати роздратування, оскільки вони звикли орієнтуватись на середній рівень. У даному випадку ніщо не зможе замінити батьківської підтримки й заохочення.

Обдаровані діти особливо мають потребу в розвитку у них самостійності, самодисципліни та самоврядування в навчанні, і якщо школа не задовольняє їхніх запитів, то їм доводиться піклуватись про себе самим.

Отже, батькам необхідно:

·                    приймати дітей такими, які вони є, а не розглядати їх як носіїв талантів;

·                    спиратись на власні сили й дозволяти дитині самій шукати вихід із сформованої ситуації, вирішувати кожну задачу, яка їй під силу, навіть якщо самі можуть робити це краще та швидше;

·                    не тиснути на дитину в її шкільних справах, але завжди бути готовими прийти на допомогу в разі потреби;

точно розраховувати момент і ступінь реакції на потреби дитини (якщо дитина поставила запитання, то не піддаватися спокусі розповісти про предмет усе, що вони знають самі, а тільки дати відповідь).

ЗВІДКИ БЕРЕТЬСЯ НЕСЛУХНЯНІСТЬ

Кому з нас, шановні дорослі (зокрема батьки та вихователі), не доводилося мати проблем із поведінкою дітей, з їхньою неслухняністю, впертим бажанням наполягати на своєму?.. Такі ситуації виникають у побуті, в громадських місцях, у процесі певної, зазвичай спільної, діяльності, під час дозвілля і нерідко є реакцією на висунуті до дитини вимоги. У чому причина такого опору? Чим керуються наші діти, коли поводяться неслухняно? Як у таких ситуаціях чинити дорослим?

Стосовно дитини проблема дисципліни може бути представлена двома категоріями: зовнішньою та внутрішньою.

Техніка зовнішньої дисципліни базується на тому, що дорослі від дітей вимагають мак­симальної слухняності, не цікавлячись із цього приводу їхньою думкою. Техніка внутрішньої дисципліни спрямована на виховання самодис­ципліни, тобто прищеплення таких цінностей, які потім стануть головними принципами в по­ведінці, нормами співжиття у суспільстві.

Перша категорія обов'язково передбачає наго­роду і покарання. В арсеналі дорослих є вербальні форми покарання (образливі порівняння, обзи­вання, підвищення голосу; критика, насмішка), ізоляція (дитину ставлять у куток або відправ­ляють в іншу кімнату, не розмовляють із нею), позбавлення якихось привілеїв та задоволень, фізичні покарання. Такі методи виховання та їхні результати умовно можна порівняти із за­мкненим колом.

Будь-яке покарання викликає у дитини стан тривоги та нервовості і може викликати у неї не­любов або навіть ненависть до того, хто її карає, це породжує агресію і провокує на нові негативні вчинки, а значить, викликає нове невдоволення нею і нове покарання. Отже, коло замкнулося. Його не можна розірвати, щоразу підсилюючи жорстокість виховних заходів, оскільки механізм протидії залишається практично незмінним. Крім того; покарання породжує почуття невпевненості й неадекватності. Покарана дитина почувається самотньою, ображеною, позбавленою батьків­ської любові і нікому не потрібною. Постійні покарання можуть викликати деформацію уяв­лень дитини про себе та свої сили, їй здається, що вона погана, найгірша від усіх. Можлива й інша реакція дитини — під тиском чужої волі і принижень вона може озлобитись і прагнутиме до того, щоб будь-яким чином ви­рватись із покори, помститися (на рівні її уявлень про помсту і можливостей її здійснення). У пер­спективі ці діти намагатимуться самостверджу-ватися за рахунок інших, батьків; ровесників, молодших за віком і слабших. У такому само­ствердженні домінують агресія і жорстокість. Отже, батьки, інші вихователі у своїй виховній діяльності отримують ефект, протилежний бажа­ному. Покарання не лише не попереджує прояви антисоціальної поведінки, а й підсилює причини такого поводження. Ось приклад із життя.

...Щодня мами збираються біля під^?їзду по­спілкуватись, їхні малюки теж знаходять собі якісь справи: хтось грається ляльками, хтось ма­шинками, а Сашко постійно крутиться біля до­рослих. Йому цікаво слухати їхні розмови. Мати не дуже звертає на нього увагу. Сварить, коли він сам починає щось коментувати і розповідати сусідам певні подробиці сімейного життя, про які мама бажала б промовчати. Вона здіймає на нього руку і лементує: «От паскудна дитина, геть з моїх очей», — та проганяє від себе. Сашко ображається і неохоче відбігає вбік. Кілька разів ніби дражнить матір тим, що повертається до їхнього гурту. Вона робить вигляд, що не помічає цього. А згодом чути плач дівчаток: Сашко забрав у них ляльку і зруйнував «хатку», яку вони для неї обладнали.

Сльози, крик. Усі сварять Сашка, а мама, впіймавши, добре прикладає руку нижче спини хлопця. Тепер уже плаче і Сашко, він вирива­ється, викрикує образи, відскакує вбік і жбурляє в матір камінці. Закінчується все тим, що мама хапає сина за комір і тягне його до квартири. Звідти довго чути їхні істеричні крики. Такі сцени в різних варіантах відбувалися майже щодня. Сашка завжди можна було ще зда­ля впізнати по замурзаному обличчю й одягу, хоч і переодягали його кілька разів на день. Він чіплявся з різними запитаннями до перехожих. А до тих, хто відповідав йому, намагався підійти ближче, торкнутися і зазирнути в очі. Здавалось, дитина шукає тепла.

Коли настав час Саш­кові іти до школи, виникли значні проблеми.

Удома, як виявилося, з дитиною ніхто не займався — отже, вона зовсім не вміла читати, писати і рахувати, її поведінка також ви­кликала нарікання вчителів. За деякий час хлоп­чика оформили в інтернат. Він закінчив 2-й клас, але не став слухнянішим і культурнішим — на­впаки, в поведінці дедалі більше відчувається виклик і бажання все трощити на своєму шляху. Це Свідчить, що проблема поведінки у Сашка має глибші корені, ніж просто неслухняність.

Отже, давайте з'ясуємо причини поганої по­ведінки дитини. Насамперед ними можуть бути:

• стан нервової системи, спровокований за­гальним нестабільним або напруженим неспри­ятливим мікрокліматом у сім'ї та неправильними методами виховання, якими користуються батьки чи вихователі, надаючи перевагу різним формам покарання;

•  хронічні захворювання дитини, які ослаб­люють її організм, викликають перенапруження і знесилення, провокуючи роздратованість;

•   порушення режиму дня, зокрема сну, хар­чування і прогулянок надворі;

•   недостатність уваги до дитини, її проблем;

•  відсутність задоволення потреби у повно­цінному спілкуванні з іншими, відсутність умов для ігрової діяльності або збіднена кількість необхідних для повноцінного розвитку дитини іграшок;

• перевтома від ненормованого перегляду телепрограм, невідповідності їхнього змісту ві­ковим можливостям дитини;

•  поганий приклад, сцени насилля і жор­стокості, які діти бачать не тільки на екранах телевізорів, а й у повсякденному житті тощо.

Як же зробити так, щоб не «розхиту­вати» ні фізичне, ні психічне здоров'я дитини та й самих батьків? Яку вибрати тактику? Головне, звичайно, залежить від позиції дорослих: дитина, котру люблять, достатньо приділяють їй уваги, змалечку навчають того, як поводитися, і при цьому самі подають їй гарний приклад, не може стати для батьків дисциплінарною проблемою. Адже етику стосунків і повагу до інших людей малюк сприймає як норму життя, що виявляєть­ся і підтримується на різних рівнях взаємин і в різних життєвих ситуаціях. Однак підхід до розу­міння поведінки дитини, до дисципліни з позиції почуттів, а не контролю і тиску, також не може бути зведений до переліку простих правил, по­рушення яких викликає покарання. Адже навіть самоконтроль для дитини значно приємніший, ніж сліпа покора іншим. Малюка не можна за­програмувати. У вихованні дисципліни необхід­но визначити пріоритет почуттів дитини. Якщо емоційний клімат у сім'ї сприятливий, дитина почуватиметься у безпеці навіть тоді, коли батьки діятимуть щодо неї достатньо твердо й обмежу­ватимуть діяльність розумними рамками. Такий підхід до дисципліни потребує відокремлення людини від її дій або вчинків. Шлях формування самоконтролю передбачає поступове просування в послідовності у вимогах до дитини, коректності за будь-яких обставин для сприйняття їх дитиною як власних переконань і установок. Наголошує­мо, що позитивний результат досягається тільки завдяки послідовності, доброзичливості, аргументованості вимог і поваги до особистості дитини.

Дорослим завжди варто пам'ятати, що коли дитина зробила якусь шкоду, негативну оцінку слід давати не самій дитині, а її вчинкам. Самі ж почуття дитини як особистості змінюватися не повинні. Краще сказати: «Мені зовсім не по­добається, як ти вчинив, але я люблю тебе і спо­діваюся, що цього більше не станеться, адже так ти мене засмучуєш». Дисциплінувати дитину потрібно або в термінах почуттів, або в термінах дій. У таких ситуаціях ми матимемо справу з актуалізуючою дисципліною.

Тим, хто хоче, щоб його ди­тина була вихованою, пропонуємо сім принципів виховання дисципліни:

1.  Відокремлюйте свої почуття від дій. Не засу­джуйте дитину. Вона повинна відчувати, що її люб­лять, але дії її неприйнятні і мають покращитися.

Пам'ятайте: щоб змінити вчинки дитини, тре­ба зрозуміти її почуття і навчитися з ними по­водитись.

2. Уважно вивчайте дитину. Ви маєте знати стан її здоров'я, нервової системи. Дії дитини у стані нервового розладу повинні сприйматися батьками як симптом глибших емоційних усклад­нень, викликаних критикою або покаранням.

3. Відповідайте на почуття дитини. Створіть умови, щоб вона могла виговоритися, а її нега­тивні емоції знайшли вихід у словах, а не в діях.

4. Якщо без покарання обійтися неможливо, хай дитина обере його сама. Практика свідчить, що діти, як правило, вибирають суворіше пока­рання, ніж хотіли б батьки. Але в таких випадках вони вже не вважають його жорстоким, неспра­ведливим і не ображаються на дорослих.

5.  Караючи дитину, впевніться в тому, що вона розуміє, за що, і звинувачує в цьому себе, а не того, хто карає.

6. Давайте зрозуміти своєму малюкові, що дис­циплінарні проблеми дітей стосуються не тільки дорослих, а є спільними. Це дозволить уникнути перетворення дисциплінарної ситуації на міжсобистісний конфлікт.

7. Накладіть обмеження на небезпечні та руй­нівні дії. Допоможіть дитині спрямувати їх в інше, дозволене річище. У цьому полягає основ­на формула динамічного підходу до проблеми дисципліни. Порушення чи недотримання таких принципів, відсутність або недостатній рівень культури у батьків (як загальної, так і педаго­гічної) призводять до жорстокого поводження з дітьми і загострення проблем, пов'язаних з їхньою поведінкою.

На жаль, у нашому суспільстві ще не вкоріни­лася або вважається якоюсь крайністю потреба дорослих консультуватися з проблем конфліктних стосунків між людьми, зокрема між чоловіком і дружиною, між батьками та дітьми у лікаря-невропатолога або психіатра, у практичного пси­холога чи кваліфікованого спеціаліста з проблем сім'ї і сімейного виховання. Проте стан здоров'я суспільства і рівень його агресії нині є критични­ми і потребують як правильної оцінки ситуації, так і кваліфікованого втручання в її розв'язання.

Соромитися тут не потрібно, як і не варто спо­діватися на те, що проблема вирішиться сама собою. Спостереження це підтверджують. Однак, у більшості випадків поганій поведінці дитини можна запобігти, як і уникнути причин, що її викликають.

ЯК ПІДТРИМАТИ СВОЮ ДИТИНУ ПРИ ВИБОРІ ПРОФЕСІЇ

Дуже скоро підійдуть до кінця шкільні роки, і нашим дітям потрібно буде визначитися, «ким бути». Всім батькам хочеться забезпечити благополучне майбутнє своїм дітям. Ми хочемо, щоб вони отримали надійну, поважану, високооплачувану професію. Крім того, у нас є певні уявлення про характер і схильності наших дітей. І ми прагнемо поділитися з дітьми нашим життєвим досвідом, нашими уявленнями про те, який життєвий шлях буде для них переважно. Хтось з нас вважає, що вибір професії цілком залежить від самого підлітка, хтось прагне показати переваги і недоліки тієї або іншої роботи. Хто ж несе відповідальність в такій непростій справі, як вибір майбутньої професії?

 Дуже важливо, щоб батьки частину відповідальності поклали на дітей. У психології не випадково існує термін «професійне самовизначення». Важливо, щоб у підлітка склалося відчуття, що зроблений ним вибір професії – це його самостійний вибір.

Звичайно, зробити це непросто. Уявлення дітей про світ професій мають неповний і уривчатий характер. Часто їх привертають модні і популярні професії, наприклад, манекенниця, актор, доля-співак і т.п., навіть якщо у них немає для цього необхідних даних. І в такій ситуації батькам може здатися, що найбільш правильний шлях – самим вирішити, яка професія буде для сина або дочки оптимальної.

 Можливо, з певної точки зору це дійсно так. Але за ситуації, коли ми, дорослі, цілком беремо на себе відповідальність за професійне визначення дітей, є оборотна сторона. Річ у тому, що вибір передбачає відповідальність за його наслідки. Хто вибирає, той і відповідає. І якщо підліткові здається, що професію він вибрав не сам, то він і вчиться не для себе. Навчання його обтяжує, він сприймає її, як нудний, обтяжливий обов'язок. І навпаки, саме відчуття, що дану професію підліток вибрав сам, значно стимулює його до просування по шляху професійного розвитку. 

Разом з тим, повна самостійність теж утрудняє професійне самовизначення. Життєвий досвід підлітка обмежений, його уявлення про професійну діяльність часто мають неповний або нереалістичний характер. Наприклад, багато старшокласників стверджують, що збираються стати менеджерами, але на питання про те, що це за робота, виразно відповісти не можуть. У дитини можуть виникати питання про зміст професійної діяльності, про місце можливої роботи, про рівень зарплати, він може змішувати поняття «професія» і «посаду» (наприклад, заявляти: «Хочу бути начальником!»). Знаходячись в ситуації вибору, діти часто випробовують розгубленість і потребують підтримки дорослих. Хоча підлітки можуть не говорити про це прямо, насправді для них дуже значуща думка дорослих.

 Дуже важливо не відмовлятися від ролі порадника. Батько може виступити як експерт і поділитися тією інформацією, якою він володіє: розповісти, що є та або інша професія, де можна знайти роботу, які обмеження вона накладає. Слід представити цю інформацію в нейтральній формі, щоб підліток зробив виводи самостійно, наприклад: «Знаєш, одна моя однокласниця так хотіла стати археологом, інститут закінчила, але все життя працювала бухгалтером, тому що було неможливо знайти роботу за фахом». Особливо цінно для підлітків, якщо дорослі діляться з ними власним досвідом самовизначення, переживаннями і сумнівами власного отроцтва. Подібні розповіді, особливо якщо відомо, чим завершився вибір професії, як правило, справляють на підлітків велике враження.

 Не варто обмежуватися розповідями і розмовами. Всі ми знаємо, що підлітки часто скептично відносяться до думки дорослих, особливо батьків. Набагато важливіше безпосередній досвід. Велике враження може провести спілкування з фахівцями тієї професії, яку підліток вибрав. Наприклад, якщо він роздумує, не чи стати йому економістом, а серед ваших знайомих якраз є економісти, можна попросити їх поспілкуватися з вашою дитиною, навіть зводити його до них на роботу. Досвід подібного спілкування може як підштовхнути підлітка до вибору професії, так і примусити його задуматися про те, наскільки він насправді зможе працювати по вибраній спеціальності.

Ситуація вибору професії в деякому розумінні схожа на гру в рулетку: можна поставити на одне-єдине поле, але вірогідність виграшу в цьому випадку дуже мала. А якщо зробити декілька ставок, то ця вірогідність зростає у багато разів. Добре, якщо в ситуації вибору професії у підлітка є запасний варіант. Як правило, самі підлітки про цей варіант не замислюються, і наше завдання – поставити перед ними питання: що вони робитимуть, якщо з якихось причин їм не вдасться реалізувати намічені плани? Наявність запасного варіанту дозволяє понизити напругу в ситуації вибору професії і тривогу підлітка.

 Обговорити з підлітком шляхи його майбутнього можна по-різному. У когось можна запитати прямо:«А що ти робитимеш, якщо у тебе не вийде стати перекладачем?». Тривожному підліткові можна запропонувати пофантазувати: «Давай уявимо, які ще професії ти міг би вибрати», або обговорювати цю проблему стосовно третіх осіб: «Представляєш, Петя все життя мріяв стати футболістом, але отримав травму, і йому довелося піти із спорту. Тепер він думає, ким бути».

 Величезну роль у виборі майбутньої професії грає сім'я, хоча самі підлітки цього можуть і не усвідомлювати. Часто вони орієнтуються на професії родичів. Всім нам відомі приклади трудових династій, коли декілька поколінь однієї сім'ї працюють по одній спеціальності, і випадки, коли хтось стає «лікарем, як мама» або «шофером, як тато». З одного боку, сімейна традиція може обмежувати вірогідний вибір. Підліток як би йде за інерцією, не намагаючись зрозуміти, наскільки професія батьків дійсно відповідає його власним інтересам і схильностям. З іншого боку, він дуже добре представляє дану професію і віддає собі звіт в тому, які якості для неї потрібні. Наприклад, діти лікарів чудово знають, що медична професія передбачає термінові виклики і понаднормову роботу, а також прохання про допомогу з боку знайомих і сусідів, а діти вчителів – що необхідно готуватися до уроків і перевіряти зошити. Таким чином, якщо підліток вибирає професію батьків, важливо обговорити з ним мотиви його вибору, зрозуміти, що їм рухає.

 Сім'я – це той простір, де формується відношення до роботи, до професійної діяльності. У кожного з нас, дорослих, є своє уявлення про роботу, яке ми, деколи самі того не відаючи, передаємо дитині. Якщо батьки відносяться до роботи як до значущої частини власного життя, розглядають її як засіб самореалізації і самовираження, то дитина з раннього дитинства засвоює, що задоволеність життям безпосередньо пов'язана з роботою, і навпаки. 

Важливо розуміти, що вибір, який підліток робить зараз, не остаточний. Ніхто не знає, як зміниться наше життя через 10 років, яка буде ситуація на ринку праці. Можливо, що професії, які в даний час оплачуються достатньо високо, зовсім не будуть такими, і навпаки. Багато хто з нас з різних причин змінює професію протягом життя. Деякі люди все життя залишаються вірними вибраній професії, інші пробують себе в різних областях професійної діяльності. Ні той, ні інший шлях не є єдино правильним, і неможливо передбачити, по якому підуть наші діти. Той вибір, який вони роблять на даному етапі, відображає їх нинішні інтереси і потреби. Можливо, вибрана професія завжди буде їм цікава, а може, через деякий час їх переваги зміняться. У будь-якому випадку залишається можливість щось переграти або почати наново. І це говорить не про те, що вибір професії був зроблений невдало, а, навпаки, про прагнення людини найповніше реалізувати свої можливості в професійній діяльності.

І, нарешті, найголовніше для підлітків, як би вони не прагнули до самостійності, - це відчуття підтримки з боку дорослого. Для дітей важливо, що по важкому шляху самовизначення вони йдуть не одні, що поряд знаходиться дорослий, який підтримає в скрутну хвилину і допоможе, який би шлях вони не вибрали. Це відчуття додає їм упевненість в своїх силах і спонукає до досягнень, тепер уже не учбових, а професійних.